Чернівці – місто перлина Буковини, котре завжди милувало око та манило до себе. Величні пам’ятки архітектури, розкішні храми, старовинні площі, затишні вулички, привітні перехожі назавжди закарбовуються в пам’яті після того як Ви окунетися в атмосферу нашого міста. «Маленький Париж» – так називають Чернівці мандрівники, для буковинців – це місто, в якому варто жити. Береги Прута міцно тримають на собі домівки чернівчан, оповиті їхніми мріями та прагненнями. У 2008 році святкувалося 600-річчя міста, такий собі солідний ювілей. Відповідно перша письмова згадка про Чернівці в історичних документах датується 1408 роком.

Місто росло, розбудовувалось, розвивалось... Чимало архітектурних памяток залишилось з тих часів.

Місто Чернівці – центр найменшої на Україні області, яка складається з двох історичних регіонів – Північної Буковини та Бессарабії. Розташоване на берегах ріки Прут, на межі Буковинського Прикарпаття і Прутсько-Дністровського межиріччя.                        

Чернівці виникли у ХІІ столітті  у складі Галицького князівства, із середини ХІV століття перебували під владою Молдавського князівства, з 1775 року – Австрії, 1919 року – Румунії, 1940 року – СРСР у складі Української РСР.                         

Перша документальна згадка про Чернівці датується 8 жовтня 1408 року в грамоті молдавського господаря Олександра Доброго, коли тут було засновано митницю. Ця дата умовно прийнята як офіційний день заснування міста.                         

З 1457 року Чернівці були адміністративним центром Чернівецької волості (староства), у 1775-1786 роках – військового управління Буковини, 1786-1849 роках – Буковинського округу, у 1849 – 1918 роках – крайовою столицею герцогства Буковини, у 1919 – 1938 роках – центром Чернівецького повіту, у 1938 – 1940 роках – Сучавської області.                        

Після утворення 7 серпня 1940 року Чернівецької області у складі Української РСР Чернівці отримали статус обласного центру.                              

Внаслідок перебування поблизу  етнічної межі східних слов’ян та східних романців у складі різних держав місто набуло характеру багатонаціонального, багатокультурного і багатоконфесійного центру, в якому мирно співіснують і взаємодіють численні національні групи, мови, культури і віросповідування.                             

Окрасою міста є його стара частина, забудована під час перебування Буковини в складі австро-угорської монархії.                         

На гербі Чернівців вже понад два століття зображена відчинена брама, що символізує відкритість і гостинність міста, запрошення до співпраці, жест цивілізованої спільноти, яка має що показувати гостям як у матеріальній так і в духовній сферах. Чернівці відкриті і тим процесам і ініціативам, що відбуваються в Європі на шляху інтеграції.                        

Головною рушійною силою чернівчан є гасло «Спільними зусиллями» («Viribus unitis»), яке колись було девізом гербу Габсбургів.                       

Буковина – природоохоронний край. Тут розміщені численні ландшафти, історико-геологічні, фауністичні, орнітологічні заказники, пам’ятки природи, культури та архітектури.                                               

Чернівецька область має спільний кордон з Румунією протяжність 226,4 км, з Республікою Молдова – 178 км, межує з Івано-Франківською, Тернопільською, Хмельницькою та Вінницькою областями України, займає вигідне транспортно-географічне положення, має досить щільну мережу залізниць, автомобільних шляхів, трубопроводів та ліній електропередач.                     

Кількість населення області становить майже 923 тис. чол., або 1,9 % від чисельності України. Область входить в шістку аграрних областей України: сільське населення складає майже 60 % (549,3 тис. чол..). По щільності населення Буковина займає четверте місце на Україні: на одному квадратному км проживає 114 осіб.                       

Адміністративним центром і висотною домінантою міста є міська ратуша, якій вже понад 157 років. За роки її історії на ратушній вежі тріпотіли різні прапори, на фасаді неодноразово мінялись герби, у залі засідань звучали різні мови. Незмінним залишалось головне призначення цієї споруди як резиденції міського самоврядування, відповідального за життєдіяльність міста. Біля ратуші розташована перлина чернівецької сецесії – колишній офіс дирекції ощадних кас, нині – Обласний художній музей. З балкону вежі ратуші добре видно і найвищу точку Чернівців – гору Габсбургів, вершину якої займає величний ансамбль колишньої єпископської резиденції – найкраще творіння ведучого австрійського архітектора Йосипа Главки.                             

В місті є багато визначних місць, це Чернівецький Національний університет імені Ю.Федьковича (якому майже 130 років) та обласний театр ім. О. Кобилянської. Також є чотири площі: Центральна, Соборна, Театральна і нещодавно відреставрована - Філармонії. Площа Філармонії є однією з найстаріших. До 1880 року вона мала назву Mehlplaatz (Мучна площа), з 1880-го – площа Рудольфа, з 1918-го – Piata Dacia (площа Дачія), а з 1944-го – площа Перемоги. А в 1949 році вона отримала нинішню назву – площа Філармонії. А ще, як стверджують історики, у 20-30 роках XVIII століття на місті колишньої площі знаходився фруктовий сад. Улюбленою вулицею чернівчан – є вул. ім. О. Кобилянської. На Театральній площі є Алея Зірок, на якій сяють такі славетні імена: Йозеф Шмідт, Орест Руснак, Сіді Таль, Дмитро Гнатюк, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Іво Бобул, Андрій Шкурган, Ян Табачник. Улюбленим місцем відпочинку і розваг є Центральний парк культури і відпочинку ім. Т. Шевченка, в якому відновлений літній театр (один з кращих в Україні).                                  

У роки Першої світової війни місто потрапило в центр бойових дій, в результаті чого в місті тричі змінювалася влада, але місто не було зруйнованим.                           

Після розпаду Австро-Угорщини, в 1918 році Буковина була зайнята румунськими військами і об’єднана з Румунією.                            

28 червня 1940 року внаслідок дій радянського керівництва, Північна Буковина з Чернівцями увійшла до СРСР, була створена Чернівецька область у складі України.                              

У Другій світовій війні взяло участь понад 93 тис. буковинців. Більше ніж 13 тис. загинуло. 50 тис. наших краян нагороджено орденами і медалями різних ступенів. Двох буковинців удостоєнно звання Героя Радянського Союзу. Це – Іван Федорович Козачук (за форсування річки Дніпро) та керівник комсомольського підпілля міста Хотина – Кузьма Галкін (посмертно).                      

Події Другої світової війни принесли місту незначні руйнування, а вже з 1944 року розпочалася відбудова промислових підприємств. Протягом 50-х років в Чернівцях зросла кількість промислових підприємств. В дію вступив машинобудівний завод, нові текстильні підприємства, бавовняно-прядильна фабрика. У 1967 році було знято трамвайний рух та впроваджені тролейбусні лінії. У 70-80 роках розвивається діяльність підприємств електронної промисловості: «Електронмаш», «Вимірювач», «Гравітон».                         

Сьогодні Чернівці – це значний економічний, науковий та культурний центр, серце Буковинського краю. Місто працює, вчиться, досліджує, творить, будує і живе діловим життям.

Турецька площа. За молдавсько-турецьких часів до кінця XVIII ст. Чернівці своїм виглядом нагадували радше велике село. Розкидані поміж пагорбами хатини міщан були оточені городами та садками, тож до такої забудови якнайменше пасувало поняття «архітектурний ансамбль». Тодішнє середмістя охоплювало невелику територію схилу та низини  в районі сучасних вулиць Головної (на самому початку), Шолом-Алейхема, А.Барбюса, Петра Сагайдачного, Турецької та прилеглих до них вуличок і провулків.

Єдиним з трьох майданів тодішніх  Чернівців, що зберігся дотепер, є Турецька площа. За австрійської доби вона була безіменна, але вирізнялася своєрідними «турецькими» назвами. Тут пролягала вулиця Турецька. Ця старовинна назва зникла з карти міста лише за радянського часу та знову з’явилася на початку 1990-х.

Сьогодні, як і колись, ця вулиця збігає з півдня до площі попід  Турецький міст. Біля мосту знаходиться криниця, яку чернівчани за традицією називають Турецькою. Поруч з нею стоять Турецькі лазні, куди ще й досі ходять попаритися. Всі ці назви пов’язані з турецьким військовим гарнізоном, який був розквартирований у Чернівцях на початку XVIII ст. Саме туркам міські легенди приписують спорудження мурованої криниці та добротного кам’яного резервуару для води, а також мурованого мосту над вулицею Турецькою.Першою ланкою в цьому ланцюгу «турецьких» назв була Турецька криниця, що слугує городянам уже не одне століття, і яку за її тривалий вік неодноразово перебудовували. Ще з австрійських часів її шпиль увінчував півмісяць, надаючи їй екзотичного «турецького» вигляду. Це й визначило її назву, а попервах криницю називали Господарською чи Княжою  –  від назви церкви, яка колись стояла поруч. У 1793 році криниця була капітально відремонтована і неподалік був установлений пост жандарма, який мав слідкувати, щоб воду брали лише для пиття. Криниця довгий час була місцем, де православні християни святкували Водохрещення. Воду з джерела брали також для єврейської мікви – ритуального басейну іудеїв. З криницею пов’язана романтична легенда про кохання турецького паші до простої української дівчини. Зустрівши її якось біля криниці, де красуня брала воду, він до нестями закохався в неї та запропонував стати однією з його дружин. Горда дівчина відмовила йому. Тоді паша заборонив міщанам брати з криниці воду. На другий день дівчина прийшла до криниці, але коли зраділий паша підійшов до неї, вона кинулась у криницю і втопилася.На  стику вулиць П. Сагайдачного і Турецької колись стояла дерев’яна церква Успіня Богородиці. Побудована між 1709 і 1716 рр. молдавським господарем Ніколаєм Маврокордатом, вона носила назву Господарської чи Княжої і користувалась значними привілеями. Ця церква належала до дерев’яних храмів Буковини хатнього типу й була подібна до церкви Святого Миколая, яка, до речі, й сьогодні знаходиться на старому місці. На відміну від неї церкву Успіня Богородиці у 1876 р. перенесли на міську околицю – Калічанку, де вона знаходиться й тепер.

До 600-літнього ювілею міста Турецька площа була реконструйована. Тут капітально відремонтували Турецьку криницю  та відновили резервуар для води біля неї, на майданчику з північного боку збудували фонтан на взірець давньоримських руїн, а на крутому схилі біля мосту розмістили квітковий годинник. Посеред площі зостався великий залізний велосипед, «забутий Гулівером». Тож площа набула вишуканого вигляду зі старовинним шармом і стала улюбленим місцем відпочинку чернівчан.

 «Будинок-корабель». Десь наприкінці XIX ст. на самому розі теперішніх вулиць Шолом-Алейхема й Головної виросла одна з примітних архітектурних споруд старого міста  –  «будинок-корабель», який старожили ще називали «шіфою». Будівля своїм виглядом справді нагадує корабель, що немовби пливе серед вулиць Чернівців. Оригінальне архітектурне вирішення будинку посприяло народженню романтичної міської  легенди, яку переповідає з уст в уста вже не одне покоління городян.Буцімто жили колись два брати: один був підприємцем у Чернівцях, а другий  –капітаном, що ходив далекими морями. І коли той моряк вийшов у відставку, сухопутний брат покликав його назад  до рідного міста. Брати придбали ділянку в центрі міста й звели добротний будинок. Та позаяк капітан тужив за морем, то будинок спорудили подібним до корабля: зі звуженим фасадом, що, наче форштевень, розтинає потоки доріг, відкритим майданчиком на другому поверсі, який нагадує палубу, й башточкою у вигляді щогли. Носова частина «шіфи» була прикрашена невеличким фонтаном у формі голови лева і чашею-раковиною, з якого городяни пили воду.          

 

 

Площа Філармонії. Одним із найстаріших майданів середмістя, який розквіт за австрійської доби, є площа Філармонії. Історія цього майдану сягає кінця XVIII ст., коли тут розташовувався ринок, де торгували переважно мукою. Звідси і перша його назва  – Мучний, чи, по-німецьки, Мельпляц. Окрім торжища, тоді тут знаходилися військові склади та крайова в’язниця, які знесли в середині XIX ст.,  коли майдан забудовувався житловими двоповерховими кам’яницями. Площа стала набирати пристойного вигляду, тож її вподобали чернівецькі меломани, які плекали мрію про власне концертне приміщення. У 1880 р., після зведення тут будинку Музичного товариства,  площу перейменували на честь кронпринца Рудольфа  –  Рудольфспляц. До слова, сам кронпринц провідав Чернівці дещо згодом, у липні 1887 р.

Головною спорудою архітектурного ансамблю майдану, яка визначила сучасну назву площі, є колишня будівля Музичного товариства  –  сьогоднішня  обласна філармонія. Ще у 1862 році городяни створили «Товариство сприяння музичному мистецтву». Назустріч шанувальникам музики пішла й міська влада  –  21 червня 1873 р. Чернівецький магістрат ухвалив виділити Музичному товариству під будівництво земельну ділянку в східній частині тодішнього Мучного майдану. Тут 29 травня 1876 р. було урочисто закладено наріжний камінь у фундамент майбутньої споруди, а у листопаді 1877 року на сьогоднішній площі Філармонії урочисто відкрили будинок Музичного товариства.

Для художнього оформлення інтер’єрів будівлі Музичного товариства було запрошено віденського маляра професора Карла Йобста, який тоді розписував семінарську церкву Трьох Святителів у Митрополичій резиденції. Буковинський краєзнавець і літератор Л.А. Сіміґінович-Штауфе так описав враження, яке справила на нього робота пензля віденського художника: «Усім, хто нині заходить до зали Товариства, всміхається найчудовіший розпис; кожен відчуває себе духовно піднесеним, спостерігаючи за твором геніального майстра. На чудовій розкішній стелі, в обрамленні вінків, представлені емблеми музики, вітражі на вікнах, розписи на колонах, у гірляндах квітів – імена найвидатніших композиторів».У приміщенні філармонії в різні часи виступали знаменитості, які гастролювали чи працювали в Чернівцях, про що сповіщають пам’ятні дошки на фасаді. На одній із них вміщено погрудне зображення видатного українського композитора Миколи Лисенка, який неодноразово з великим тріумфом давав тут концерти. У різні часи тут виступали золотий голос України Соломія Крушельницька, піаніст Артур Рубінштейн, співак із європейським ім’ям 1930-х, уродженець Буковини Йозеф Шмідт, володарі незрівнянних голосів Енріко Карузо й Пауль Морґанс, французький скрипаль Жак Тібо та інші. У Чернівецькій обласній філармонії працювала відома єврейська артистка  Сіді Таль; тут починали своє сходження на велику сцену народні артисти України Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Павло Дворський та інші відомі співаки.На рубежі століть, впродовж «золотих» десятиліть модерну, довкола майдану виросли нові будівлі, які склали гідне сусідство будівлі Музичного товариства. Завдяки їм Рудольфспляц набув справді європейського вигляду. Протягом 1905-1906 рр. на південному боці площі коштом місцевих міщан Йозефа Ландау та Макса Майснера постав у стилі віденської сецесії розкішний чотириповерховий будинок із кутовою вежею-еркером – готель «Брістоль», що став архітектурною домінантою площі  й усього прилеглого кварталу. Міські легенди подейкують, що в його номерах приймали своїх гостей найдорожчі чернівецькі повії. У цоколі готелю розташовувався ресторан, де задоволені життям гості розтринькували гроші. Від тих часів зберігся розкішний сецесійний напис «Hotel Bristol» угорі на фасаді та дах під червоною черепицею. Сьогодні тут знаходиться гуртожиток Буковинського державного медичного університету.

Свого сучасного вигляду площа Філармонії набула в результаті реконструкції 2004-2005 рр. Після знесення Критого ринку, що з’явився на майдані у 1930-х роках, на його місці амфітеатром облаштували просторий майданчик з музичним фонтаном посередині, який підсвічується увечері. Біля колишнього готелю «Брістоль» розбили скверик зі стильною металевою колонкою для води австрійського часу.

Центральна площа

Центр Чернівців уособлює Центральна площа, у минулому майдан Ринок або Рінґпляц, що є серцем міста ось уже майже два століття. Площа справді є центральною  –  від неї як промінці розходяться врізнобіч майже всі головні вулиці міста: Головна, Руська, Університетська, І. Франка, О. Кобилянської та ін.

Ідея створення площі зародилась у самого австрійського цісаря Йосифа ІІ. У 1786 р. під час відвідин Чернівців він запропонував створити на тодішній південній околиці міста просторий майдан, де працював би ринок і можна було б проводити ярмарки. Але через те, що тоді на тому місці знаходилися розрізнені приватні ділянки близько десятка городян, які місцевій владі довелося викуповувати, створення майдану рухалося поволі. Втім, уже приблизно від 1790 р., ще  до завершення впорядкування площі, тут було торжище, яке на багато років визначило характер майдану і надало йому назву «площа Ринок». А вже принаймні в перші десятиліття ХІХ ст. майдан набув статусу головного, про що зазначив цісар Франц І у своєму щоденнику під час подорожі містом у серпні 1817 р. Архітектурний ансамбль майдану Ринок, що почав формуватися на рубежі XVIII-ХІХ ст., став уособлювати нове обличчя міста. Однак справді європейського вигляду площа набула лише після спорудження тут у 40-х роках ХІХ ст. ратуші, яка назавжди закріпила за майданом статус центру Чернівців й головного осередку міського життя.

Розмови про будівництво  міської ратуші  велися з 1825 року і лише 19 квітня 1843 р. в присутності поважних гостей зі столиці було закладено перший камінь у фундамент майбутнього магістрату. Будівельні роботи велися під керівництвом окружного інженера Адольфа Маріна й наглядом камерального архітектора Андреаса Микулича. За 4 роки в центрі Чернівців постала ошатна споруда в стилі пізнього класицизму з високою баштою та внутрішнім двориком. По старій європейській традиції ратуша поєднує два об’єми: великий горизонтальний об’єм самої будівлі з акцентованим на тлі фасаду ризалітом, який увінчується рельєфним щитом з гербом міста; та вертикальний об’єм у вигляді 50-метрової двоярусної вежі з балконом і годинником. По цьому годиннику магістрат довгі роки звіряв час з Віднем, аж поки Чернівці не отримали самоврядування.

З балкону, що з усіх боків оточує вежу, добре видно старе місто. Звичайно, балкон в ті часи не слугував майданчиком для огляду околиць, а мав цілком практичне призначення: був місцем пожежного дозору. Сьогодні з балкона вежі кожної днини, рівно о 12-ій, на всі чотири сторони міста лунає мелодія «Марічки», яку  виграє на трубі сурмач у буковинському народному вбранні.Шпиль вежі з мідною позолоченою кулею за австрійської доби увінчувала «пташка»  –  двоголовий габсбурзький орел. У роки Першої світової війни, коли місто неодноразово переходило з рук у руки, «пташку» демонтували.

Відтоді на шпилі змінилося чимало прапорів, як і написів на фронтоні будівлі. Але ратуша незмінно слугувала городянам центром міського самоврядування.

Впродовж 1900-1901 рр. поруч з ратушею постала імпозантна триповерхова споруда дирекції Буковинської ощадної каси, у якій сьогодні знаходиться  художній музей. Вона була зведена за проектом талановитого учня Отто Вагнера віденського архітектора Губерта Гесснера. Ця будівля по праву вважається класичним зразком віденської сецесії, однією з найбільш вишуканих пам'яток модерну у Центрально-Східній Європі. Споруда має чіткі симетрії фасаду, на тлі якого трохи виступає центральний ризаліт, що увінчується аттиком з двома скульптурами по краях. Серед оздоб фасаду виділяється майолікове панно, яке прикрашає верхню частину центрального ризаліту. На панно зображені алегоричні  постаті, що символізують провінції Австро-Угорщини. Буковина на ньому представлена юнаком в козячій шкурі.Споруда вражає й не менш витонченою красою інтер’єрів, в оформленні яких віртуозно поєднані скульптура, живопис, ліпнина, вітражі, художній метал. У внутрішньому оздоблюванні будівлі брав участь знаний український художник Микола Івасюк. Його пензлю належить картина на міфологічний сюжет, яка й досі прикрашає стелю. Експозиція художнього музею дозволяє простежити розвиток живопису на Буковині протягом двох останніх століть. Класична школа представлена полотнами Юстина Пігуляка, Миколи Івасюка, Євгена Максимовича, Августи Кохановської та інших художників, чиї твори прикрашають музеї та картинні галереї багатьох європейських міст. За австрійської доби ряд будинків Центральної площі слугували готелями і ресторанами. Найбільш відомий серед них був  готель «Під Чорним Орлом»  – сьогоднішній головний корпус торговельно-економічного інституту. У  ресторані готелю полюбляли збиратися чернівецькі «вершки суспільства», а його зала слугувала сценою для театральних вистав. Як свідчить меморіальна дошка на фасаді, тут у 1860 р. молодий Юрій Федькович познайомився з творами Тараса Шевченка, й відтоді присвятив себе служінню українській літературі. Навпроти колишнього готелю «Під Чорним Орлом» у 1910 р. постала розкішна п’ятиповерхова будівля готелю «Золотий Лев». Сьогодні тут розмістилися магазини та житлові приміщення, а також кафедри і гуртожиток університету. Про колишній готель нагадує лише барельєф лева, що завмер навстоячки у геральдичній позі угорі на фасаді кутової башти. Попри свою давню історію, ансамбль Центральної площі набув свого завершення зовсім нещодавно. У травні 1999 р. тут було урочисто відкрито монумент Тарасові Шевченку.

Вулиця Ольги Кобилянської.
Промінцем від Центральної  площі тягнеться вулиця Ольги Кобилянської  –  єдина у Чернівцях пішохідна вулиця. Дата народження тодішньої Молодіївської, а пізніше Панської вулиці відома точно: в 1786 році на розі Центральної площі та теперішньої Кобилянської був закладений перший мурований будинок, а перед тим на його місці довелося викорчувати чимало пеньків. На початку XX ст. старожитні хатки були витіснені дво- і триповерховими стильними кам'яницями, а саму вулицю забрукували.

Ще живі ті чернівчани, котрі пам’ятають, як тодішню Панську  двірники мили по кілька разів на день водою з милом, а поліціант примушував кожного «нечупару» з брудним взуттям гарно витерти ноги, перш ніж ступити на бруківку.Одразу на початку тодішньої Панської вулиці у 1898 р. постала розкішна кам'яниця, у якій розташувалась елітна кав'ярня «Габсбург». Пізніше тут був заснований «Клюб шанувальників кави», де шановне панство полюбляло за  філіжанкою кави вести бесіди на шляхетні теми. Така атмосфера сприяла народженню поетів, філософів і музикантів. І ця атмосфера підкупила Лесю Українку, яка гостювала у Ольги Кобилянської та вперше пила каву саме у Чернівцях.

Споруда колишньої кав'ярні «Габсбург» надзвичайно гарна. Її кут, що виходить на Центральну площу, увінчує граційна вежа, а на фасаді по вулиці О. Кобилянської над вікнами першого поверху усміхнені маскарони чергуються з маскаронами бородатими та суворими. Сьогодні у цій будівлі знаходиться управління Національного банку України.

Посередині вулиці О. Кобилянської знаходиться будівля колишньої Дирекції володінь Православного релігійного фонду. Нині тут розмістився  краєзнавчий музей, заснований ще у 1863 році,  –  один з найстаріших музеїв України. У його фондосховищах зберігається майже 90 тис. експонатів: колекція стародруків, у тому числі Острозька Біблія Івана  Федорова; велика та гарно підібрана збірка етнографічних матеріалів, нумізматики, писанкарства, предметів побуту населення Чернівецької області; дуже цінна колекція пам’яток археології та багато іншого.Вірменська церква. У середині XIX ст. у чернівецьких вірмен-католиків визріла потреба мати свій храм. Для його проектування був запрошений чеський архітектор Йосеф Главка, який тоді працював над Резиденцією Буковинських митрополитів. Будівництво церкви розпочалось у 1869 р. в історичному вірменському кварталі, а 9 жовтня 1875 р. творіння геніального Главки було урочисто освячене на честь Святих Апостолів Петра і Павла.В архітектурній композиції Вірменської церкви Йозеф Главка оригінально поєднав елементи романського, візантійського й готичного стилів, характерні для середньовічних буковинських монастирів, із традиціями вірменського культового зодчества. Завдяки чудовій акустиці храм від самого початку використовували як концертну залу: тут влаштовували вечори церковного співу і музики, звучав орган. Сьогодні у колишній церкві  знаходиться органний зал Чернівецької обласної філармонії.

Майже у самому кінці вулиці О. Кобилянської знаходиться один із осередків багатонаціонального культурного середовища «габсбурзьких» Чернівців  –  Німецький Народний Дім. Він був збудований у 1910 р. за проектом судетського німця Густава Фріча. Обраний ним стиль можна визначити як модерн з мотивами німецької народної архітектури, переосмисленої в дусі неоромантизму.Відомий публіцист Ізраель Халфен колись так описав цей заклад: «На Панській вулиці урочисто стоїть Німецький Дім з ошатними фронтонами, чорно-біло-червоним мальовидлом на стінах й облицьованою деревом пивничкою на першому поверсі». Тут знаходилися кав’ярня та ресторан, де можна було зануритися в атмосферу справжньої німецької кнайпи. Крім того, Дім мав велику старонімецьку залу, яку охоче винаймали громадські та приватні товариства для проведення різноманітних заходів. У наш час в історичній будівлі Німецького Дому діє Товариство австрійсько-німецької культури «Відродження», яке розмістилося на першому поверсі у правому крилі. На верхньому поверсі будинку знаходиться меморіальний зал Ґеорґа Дроздовського  – видатного австрійського письменника, уродженця Чернівців.

Кафедральний собор Святого Духа.

Перший камінь у його фундамент був закладений у липні 1844 року. Будівництво велося під наглядом крайового інженера А. Маріна та віденського архітектора А. Рьолля, а у 1860 році за проектом Йосефа Главки було перебудовано фасад храму. Через 20 років після початку робіт у липні 1864 р. владика Євген Гакман освятив Кафедральний собор. Проте внутрішні оздоблювальні роботи продовжувались аж до кінця століття. Так, ще у 1892-1896 рр. група художників із Відня розписувала стіни.Собор вражає своєю величною красою. Він побудований у  стилі італійського Ренесансу, причому за основу був узятий один з проектів Петербурзького Ісаківського Собору, подарований єпископу Є. Гакману під час його паломництва до Троїце-Сергієвої Лаври. Домінантою архітектурної композиції собору є монументальний купол заввишки 46 м. Крім нього церкву увінчують ще два куполи, а також дві вежі-дзвіниці угорі з боків фасаду. У Кафедральному соборі зберігається ряд православних реліквій: раки з частинками мощів святої великомучениці Варвари, святого великомученика Пантелеймона, преподобного Іова, ігумена Почаївського; виносний дубовий хрест із часткою Животворного Древа, освячений у храмі Воскресіння Господнього в Єрусалимі. У березні 2006 року біля собору було встановлено пам’ятник першому митрополиту Буковинської православної митрополії Євгену Гакману.
 

Театральна площа. Наприкінці ХVIII ст. там, де тепер Театральна площа, була околиця міста, за якоюпочинався густий ліс. Пізніше тут знаходилися військові склади з провіантом, які були знесені на початку XX ст., коли на площі розпочалась активна забудова. У  середині XIX ст. на майдані торгували зерном. Пізніше торгівлю зерном перенесли в інше місце, а натомість майдан облюбували торговці рибою, тож він став називатися Рибним  –  Фішпляцом.  Наприкінці XIX ст. цю площу офіційно назвали на честь монаршої особи ім'ям Єлизавети. До початку XX ст., попри пишну назву, Єлизаветпляц залишався пересічним базарним майданом, куди городяни навідувалися хіба що для купівлі харчів. Перевтілення цієї містечково-базарної площі в імпозантний і стильний європейський майдан відбулося завдяки спорудженню тут у 1904-1905 рр. нового міського театру.Споруда  музично-драматичного театру  є однією з найвідоміших пам’яток архітектури, яка прикрашає місто уже понад сто років.
Чернівецький театр  –  творіння знаменитої віденської фірми Фельнера і Гельмера, відомої в Європі спорудженням 43 театрів, серед яких Віденська та Одеська опери. Він постав за якихось два роки  та у своїй красі не поступався перед кращими театрами Європи. Про це втілення мистецьких амбіцій чернівчан гарно висловився австрійський публіцист Г. Гайнцен: «Чернівецький театр –  це мрія з оксамиту і золота, спроектована віденськими архітекторами Гельмером і Фельнером. І все ж їх запросили на роботу в Чернівці лише після того, як за їхніми проектами були споруджені театри у Відні й Одесі. Чернівецький театр – то пам’ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялись набути репутації провінції і прагнули ні в чому не поступатися шановному метрополю Відню».Перший камінь у фундамент майбутнього театру був закладений 1 серпня 1904 р., а вже 3 жовтня 1905 р. відбулося його урочисте відкриття. Театр побудований у стилі віденської сецесії з переважанням елементів стилю ренесанс. Фасад споруди прикрашає арковий портал з двома парами колон з боків та скульптурною композицією з Аполлоном із лютнею в оточенні персонажів античних драм. Над вікнами фасаду в обрамленні муз встановлені барельєфні медальйони Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера. В тимпанах над вікнами бічних стін розташовані мармурові бюсти видатних діячів світової культури. Декор інтер’єру виконано в стилі бароко з поєднанням білих і золотих тонів, що надає йому елегантності. Фойє та зала для глядачів пишно оздоблені різьбленням та необароковими скульптурами. Колись перед театром стояв пам'ятник Шіллеру, сьогодні на цьому місці сидить бронзова Ольга Кобилянська, чиє ім’я носить тепер театр.

У 1908 р. праворуч від театру постала вишукана чотириповерхова будівля у стилі модерн з домішками бароко і ренесансу, в якій розташувався  Єврейський народний дім  –  Юдішесхауз. Споруда має два фасади: один виходить на вулицю Штейнберга, другий  –  на Театральну площу. На фасаді, що виходить на Театральну площу, створено архітектурно-художній образ: чотири атланти несуть на собі два верхніх поверхи, прикрашені композицією з чотирьох колон і арки. У цьому образі можна побачити вільно трактоване зображення єврейського священного ковчега Завіту.Поява Єврейського дому гармонійно доповнила картину розмаїття національного життя австрійських Чернівців, представленого на той час народними домами української, румунської, польської та німецької громад. Юдішесхауз відібрали в єврейської громади міста, коли на ратуші почали змінюватися державні прапори. Єврейські громадські організації повернулися до свого народного дому лише на початку 90-х, в незалежній Україні. Вони розмістилися на першому поверсі, решту приміщень Єврейського дому займає міський палац культури.

Ліворуч від театру вздовж всієї площі розмістилася величава чотириповерхова споруда колишньої Торгово-ремісничої палати, в якій тепер знаходиться  Буковинський державний медичний університет. Вона постала у 1909 р., звузивши таким чином театральну площу не менш як на третину. Палата була побудована у стилі віденської сецесії, чим склала гідну компанію іншим модерним спорудам Театральної площі. Про її колишнє призначення свідчить аттик на фасаді, у центрі якого розміщені скульптури античних богів  –  покровителів торгівлі та ремесел Меркурія і Геї. Вони тримають у своїх руках роги достатку. На фасаді над вікнами другого поверху розташовані емалеві щити із зображенням символів ремесел.

У 2000 році на Театральній площі заснували  «Алею зірок»  –  майстрів мистецтв Буковини. Під час відкриття Алеї «засвітили» 31 зірку. За 7 років на ній з’явилося 9 імен, а у 2008 р. засвітили ще 4 зірки. Тут зібрано десятки слав етних імен співаків і музикантів, які розпочинали своє сходження на велику сцену в Чернівцях. Серед них є постаті, які добре відомі як в Україні, так і в усій Європі.

Університет.

Серед визначних пам’яток Чернівців особливе місце посідає архітектурний ансамбль колишньої  Резиденції православних митрополитів Буковини і Далмації, включений до  всесвітньої культурної спадщини UNESCO. Він був побудований на місці старого єпископського будинку в 1864-1882 рр. Нині тут розмістилися центральні корпуси Чернівецького національного університету  ім.  Юрія  Федьковича. Цей унікальний архітектурний ансамбль  з’явився на світ завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. У 1863 р. він домігся від австрійського цісаря дозволу на будівництво нової просторої резиденції, гідної столиці Буковини. Наступного року, одразу після освячення Кафедрального Свято-Духівського собору, владика Гакман уже заклав наріжний камінь у фундамент майбутньої резиденції.Проект архітектурного ансамблю виконав відомий чеський учений, архітектор, академік Йосеф Главка. Він спроектував нетрадиційний комплекс споруд у дусі еклектики з переважанням елементів візантійського та романського стилів. Цей проект неодноразово займав призові місця на відомих конкурсах архітекторів і був, зокрема, відзначений на Всесвітній виставці у Парижі. Композиція ансамблю досить складна, але при цьому відзначається чіткістю планування. Вона складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів, пресвітерія.

У  головному корпусі  (нині центральний V корпус, у якому розміщені ректорат і факультет іноземних мов) знаходився осідок митрополита з просторими апартаментами, де він працював і відпочивав, та розкішними залами, у яких він влаштовував аудієнцію для високих гостей і де відбувалися єпархіальні засідання. У куті лівого крила корпусу розмістилася домашня церква владики  –  каплиця Івана Сучавського, з якої власно і розпочалося будівництво всієї Резиденції. Серед приміщень головного корпусу своє красою і величчю вражає Синодальна зала, одна з найгарніших в Європі. Вона була оздоблена мармуром (звідси її теперішня назва  –  Мармурова) і обставлена бічними галереями колон, на які спиралася декорована орнаментикою дерев’яна стеля. Враження неземної величі посилювали й коридори з мармуровою мозаїкою на підлозі та розмальованими стелями у формі куполів. На жаль, у 1944 р. Синодальна зала була пошкоджена пожежею. У вогнищі постраждали не лише інтер’єри, але й загинула синодальна бібліотека, що містила унікальні стародруки та архіви. Теперішній вигляд Мармурової зали – лише копія, створена реставраторами. Проте пожежа змилостивилась над Залою засідань Священного синоду (теперішня Червона зала). Її інтер’єр зберігся у первісному вигляді. Стіни Червоної зали оздоблені китайським шовком, дерев’яна стеля декорована орнаментом, а підлога встелена паркетом з червоного бука, дуба та зеленої липи. На одній зі стін висять величезні венеціанські дзеркала. Створені за старовинною технологією вони нараховують аж п’ять шарів срібла.

Ліворуч від входу до Резиденції у теперішньому VI корпусі університету знаходилися два духовні навчальні заклади. Одним із них була  духовна семінарія, створена у Чернівцях ще у 1828 р. Вона займала другий поверх будівлі, а перший поверх з ініціативи митрополита було передано під потреби греко -православного теологічного факультету щойно відкритого Чернівецького університету.Підковоподібний семінарський корпус з  трьох боків оточує церкву Трьох Святителів. Перший камінь у фундамент храму заклав владика Євген Гакман у квітні 1867 р. Над його інтер’єром працювало кілька фахівців високого рівня. Церкву розписував маляр-професор із Відня Карл Йобст. Його пензлю належать темперні розписи з біблійними сюжетами. Завдяки чудовій акустиці до храму залюбки приходили послухати службу чернівецькі шанувальники церковного співу, які нині знову отримали таку нагоду. У 1993 р. після часів радянського атеїзму було відновлено теологічне відділення у складі філософсько-теологічного факультету Чернівецького університету, яке розмістилося на першому поверсі семінарського корпусу, а у церкві Трьох Святителів відродилися богослужіння, які так само проводять студенти-теологи та їхні духовні наставники-викладачі.

Соборна площа, у минулому Австріяпляц, є найвищою точкою старого міста  –  225 м над рівнем моря. Колишня назва площі пов’язана з монументом Австрії, який був споруджений у 1875 р. з нагоди сторіччя приєднання Буковини до імперії Габсбургів і знесений румунською владою після Першої світової війни. До архітектурного ансамблю Соборної площі також належить пам’ятник радянським воякам, загиблим у Другій світовій війні, споруджений у 1946 р. на місці недобудованого румунського військового меморіалу.

Костел Серце Ісуса.

 

Потреба у будівництві нового та просторішого храму визріла серед чернівецьких римо-католиків ще у середині XIX ст. Проте лише у 1894 р., завдяки клопотанню місіонерів ордену єзуїтів, було зведено монастирський комплекс із стильним костелом, який освятили на честь Пресвятого Серця Господа Ісуса. Проект храму розробив професор Йозеф Ляйцнер  –  директор Чернівецької школи ремесел. Костел був побудований на зразок кращих готичних храмів Центрально-Східної Європи: мав стрункі неоготичні форми, витончений інтер’єр, різнобарвні вітражі. Завдяки своєму незвичному для православного краю виглядові храм Серця Ісуса одразу ж став однією з архітектурних родзинок столиці Буковини.  За радянської доби будівлю єзуїтського костелу влада спершу передала Православній церкві, але потім тут розмістився Державний архів Чернівецької області. Нині прийняте рішення повернути культову споруду релігійній громаді міста.

 

 

 

Миколаївський кафедральний собор. Православну румунську національну традицію на Буковині уособлює Собор Святого Миколая. Він був побудований у 1939 р. за зразком одного із шедеврів румунського середньовічного зодчества  –храма в Куртя-де-Арджеш. На зв'язок із румунською культовою архітектурою вказують оригінальні «кручені» бані церкви.

Цьому собору випало бути одним із небагатьох чернівецьких храмів, який за радянської доби не  закрили, і де не переривалося служіння Богу. Завдяки цьому всередині зберігся самобутній інтер'єр буковинської церкви першої половини XX ст., зокрема старовинний різний іконостас та вітражі під банями. Також вціліли мощі Святих мучеників, ікони, бронзове панікадило, підсвічники та інше церковне начиння.

 

Миколаївська церква. З усіх старовинних храмів Чернівців молдавсько-турецької доби на своєму первісному місці залишилася лише дерев'яна церква Святого Миколая, яка постала у 1607 р. на міській околиці при «дорозі на Горечу». Стиль Миколаївської церкви характеризується як «хатній» тип, притаманний Буковині тих часів. За архітектурною композицією – це однорівнева споруда без купола, стіни якої складені з дубових брусів у зруб, а дах покритий дранкою та увінчаний трьома кованими хрестами. Спочатку поблизу церкви стояла дерев'яна дзвіниця на три дзвони, а в 1868 р. на її місці спорудили муровану дзвіницю, яка збереглася до наших днів. Міські легенди називають церкву «козацькою». Буцімто тут у різні часи молилися великі гетьмани Петро Сагайдачний під час Хотинської війни 1621 р. та Іван Мазепа після Полтавської битви 1709 р., нібито в ній відспівували старшого сина Богдана Хмельницького.

Музей народної архітектури та побуту.

Музей був заснований у липні 1977 року й являє собою архітектурно-ландшафтний комплекс, який складається з пам'яток народної архітектури та побуту кінця  ХVІІІ  –  першої половини ХХ ст. Просто неба відтворене стародавнє буковинське село, що нараховує близько 35 споруд, перевезених із різних куточків області та реконструйованих у первісному вигляді з відповідним природним оточенням: селянські садиби різних соціальних прошарків населення, млини-вітряки, кузня, корчма, сільська управа (примарія), церква з дзвіницею та ін. Всередині приміщень відтворені історичні інтер'єри та експонуються предмети традиційної народної культури і побуту: знаряддя праці, колекції чоловічого і жіночого одягу, вишивки, килими, народні прикраси, вироби декоративно-прикладного мистецтва, предмети культу, книги, документи, фотографії.

До уваги студентів 3-го курсу. Доводимо до Вашого відома, що після завершення вивчення навчальної програми «Медичне правознавство» згідно з розкладом «Медичного правознавства» будуть проводитись заняття з «Судової медицини (стоматології)».